Спогади
матрасника

Стільське – Свірж – Львів

   "Головне не куди, і не скільки, а головне що разом…"
Мандрівниця (с)

Світлини

Intro
Погода і бажання пригод, протягом тиждня сприяли плануванню подорожі кудись, разом зі своєю половинкою. Пятничний вечір закінчився діставанням велотуристських причандалів. Багажники прикручені, сумки спаковані, батарейки зарядженні, їжа заготовлена. Тому вперед в люлю, аби вписпатись.

Давай бігом…
Встали в 6, бо о 8 потяг. Зібрались до 7. Вирішили ше потусуватись вдома, бись не сторчати на вокзалі. Ну і як на зло приїхали на приміський вокзал в 8:00. Потяг Львів – Лавочне о 8:02. Як відомо на приміському без квитка не пускають на платформу. але оскільки коло кас великі черги, а ми такі гламурні вело амігоси, "Давай бігом, і шоб наступного разу бистріше приїжав" – сказав дядько в синій фуражці, і відкрив нам браму :). Переживаючи що не встигнемо, я з дуру без всяких тих во, видер навантажений і важкий ровер в вагон, аж сам злякався який моцний :). Затягнув Оксанину лисицю і двері зачинились :).

Їхали ми аж в Миколаїв дністровський, що приблизно в 30 км від Львова. "Фу, матрацники" – скажуть люди. а я відповім, "Так, матрацники". Але насправді було кілька причин: для чого пхатись лишніх 30 км по трасі з важким трафіком; там ніц цікавого і це лишня трата часу і сил, краще вони будуть потрачені наступних 30 км.

Отже трусились ми в славетно повільній електричці, зустріли знайомих матраців з EPAMу котрі їхали на сплав в Гребенів. Вже за годину ми зобачили, чарівний краєвид, білі, пампухові хмари, освітленні чудовими сонячними промінчиками, які ледве пробивались до зелені і людей, крізь густий дим з індустріальних труб цементного заводу. Наша зупинка.

"Платформа зліва" – сказав голос з стінки вагона. Двері відкрились, а платформи нема :(. Від сходинки до землі 1 м. але наші роверики вправно вивантажились з вагону. Сіли і вйо на Миколаїв, оскільки зупинка Миколаїв – Дністровський абсолютно не в Миколаєві – Дністровському. Мій ЖПС навігатор справляся на ура :)

По дорозі роздягаємось бо спекотно. Заїхали в місто, коло магазину де купляли воду, якісь три сухоребрики, років по 17, в спортивних костюмах, окулярах D&G, з Львівським (явно не квасом) в руках, подивились і сказали один одному, "Цікаво, Вася, ти б зміг бути таким спарцмєном". А було лише 9:30 ранку. Ми не спарцмєни – ми матраци, подумав я і ми помчались через місто. Дружинонька моя на спусках більше ніж 23 км/год їхати боялась, хоча на другий день під гору їхала зі швидкістю 30 км/год о_О.

Проїхали місто, і побачили поворот на Тростянец, поворот виглядав файно заасфальтованим, але вже через 10 метрів після повороту почалась файна грунтовочка. Піскові кар'єри, здоровезні КРаЗи з піском, і дорога на котрій тебе аж носить, бо піску там справді багато. А краєвиди все гарніші і гарніші. Свіже повітря, сонце, і ми несемось на Стільське – столицю білих хорватів. В Стільському перша фотосесія на брилах, схожих на вапнякові.

Далі село Дуброва, де ми побачили таку собі багатоквартирну скелю. Білохорватський сихів? В скелі повно кімнаток, які місцеве населення використовує для зберігання різноманітних речей. Стоять двері, і висять колодки. Кохана моя кинулась досліджувати ті комори.

Дуже я хотів побачити кам'яну брилу підперту іншою брилою тому їдемо далі. Виїхали за село, а скель не те що побільшало а поменьшало. Що за той во. Сідаємо на перекус чоколядою, а я вирішую використати GSM навігацію. Дзвоню до Любка, котрий разом з Globetrotterом, маслає в сторону Синєвира. Поговоривши з обома, думаю "чи то я дурний, чи лижі не їдуть", нема тої штуки тай все. Вертаємось до багато-поверхівки, питаю місцевих. А вони сміються з мене дурного, та кажуть "та во тут 2 метри" :). А воно було за багато поверхівкою просто в тіньку того і не уведів. Фотосесія намбер ту.

Їдемо в саме глухе село Львівської області, по версії журналу "Карпати". Хоча  вони помилились, були ми і в глухіших. Невеличкий перевал, на якому моя кохана знову мене вразила. Їду я собі, а Оксана каже в тебе гуля на задньому колесі, дивлюсь точно. А то покришка вилізла зі свого місця і не відомо чи то тільки зараз від ваги багажнику, чи то я так цілий тиждень на роботу їздив. Ну на вершині перевалу була мала технічна зупинка.

І ми в с.Ілів. Шукаємо старий хлібовоз, коло якого повертаємо направо, і по дорозі через луг впираємось в гору з печерами. З лугу їх не видно, потрібно підійти поближче щоб побачити.

Тут є комплекс з 3-ма печерами. Печери були успішно дослідженні. Доречі печери на горі, а у підніжжя гори гарний луг, якому бракувало лише фіолетової корови. Але були там коні які не довірливо ставились до наших алюмінієвих.

Роверики лишили внизу, на всяк випадок нідвши на них вело кандали, бись не повтікали. А самі попхались догори. Лазити там є де, головне бажання і час. Витартивши хвилин 30 на споглядання скель поврнулись до коників.

 Тут ми і пообідали :).

 

Взагалі маршрутик наш нагадував якісь міні Карпати. Дуже гарні краєвиди. Невеличкі гори, але не менш красиві. А по навантаженню дуже класно для тренування, для майбутніх карпатських маршрутів.

Багато людей боїться лізти десь після дощу, оскільки там болото і буде важко. Що ж висохше болото, по якому проїхалось повно машин та тракторів, не набагато краще мокрого, оскільки по цих застигших хвилях з глини ніфіга не прікольно їхати.

В Бориничах, закупились трохи, подивилися на пєрців на тюнінгованих, дисками, наклейками, і тонованими вікнами, девятках – десятках, які вважали за честь дати газ до дехи проїжджаючи повз нас, що робило їхні круті тачіли просто шаленими і гучними. Весело. Так ми польовими дорогами їхали у напрямку Бобруйська (Бібрки) :). По дорозі бачили чарівну галявину, на котрій на відстані 1-го метра, один від одного, височіли кургани зроблені кротами. Такого я ніколи не вєдіу.

Ще кілька кілометрів, перевалюємо через маленький хребет, і на виїзді з лісу зупиняємось, для того щоб почекати поки проїдуть всі машини і чкурнути в бік, щоб стати на ніч. Хотілось заховатись від всіх, що успішно і було зроблено.

 Була 7 година вечора, і ми почали ставити нашу хатинку, яку нам подарували вело друзі на наше вело весілля. Потім було приготування смачної вечері, розпалювання ватри щоб зігрітись, оскільки робилося прохолодно. Доречі, в лісі було стільки сухих дров, що аж дивно. Таких смачних макаронів з кількою в соусі, та хліба з салом я давно не куштував. Ну і фляшечка пива пішла як в суху землю. 

Вечоріло а ми собі сиділи коло вогнища і насолоджувались краєвидами, і один одним. Уявіть як в повній тиші під потріскування вогнища, починає грати телефон. Висадило двічі. Стемніло близько 9, ще кілька хвилин і йдемо спуняти.

Спалось не дуже добре. Нажаль ми не знайшли рівного і пологого місця для намету, алезнайшли рівне і похиле, що призвело до постійного скочування до низу. Було досить прохолодно, ал більш – менш нормально. Вночі часто просинався, але коли сонце почало вставати, близкьо 6 години я заснув як дитя. Будильник поставив на 8.

 "Колесо спустило…"
Отже, 8 година ранку, дзвенить телефон. Пора вставати. Пташки співають, сонечко світить, Так би кожен день просинатись.

 Моя господинька займається сніданком, а я складаю намет, скручю ровери, котрі успішно помістились в одоном з тамбурів намету. Лише переднє кулко треба було зняти.

Смачний сніданок. І ми рушаємо. Було коло 10 години. Ночували ми коло села Кологори звідки ми прямуємо на Бібрку. По дорозі до Бібрки я ще не був впевний куда поїдемо після Бібрки. Тому вже у Бібрці було вирішено прямувати на Cвірж. Від Бібрки туди близько 12 км.

Дорога до Свіржа, постійно йде то догори то до низу. Це трохи вимотує. Тому ми час від часу зупинялись піджерти родзинок та бананів. Після одного такого перекусу, переднє колесо Оксаниного Лідерфокса не витримало і спустило.

Сталося це коло церкви, тому на очах в цілого села котре прямувало до церкви, я клеїв камеру. Поїхали далі. Вже при в'їзді в Свірж було видно що народу тут багато. Хто на озера, хто на замок. Ми поїхали на замок.

Замок відчинений. Наглядач в костюмі, любязно запропонував попельнувати наш транспорт, ми вкинули доброчинну пожертву у скриньку у вигляді 10 грн. і пішли оглядати замок.

Був я тут років 5 тому назад. Нічого не змінилось. Та сама розруха всередині. Нам вистарчило 30 хв щоб оглянути всі кімнати. Кілька знимок, дякуємо дядькові і йдемо навколо замку.

Телефоную ще одній групі веломатраців, котрі їдуть зі Львова. Домовлялись зустрітись о 14:00 коло замку. На годинику 13:30, а вони в 10 км в Романові, перекусують.

І ми вирішили пообідати, та спланувати маршрут на Львів. Вертатись трасою бажання не було, тому було вирішено їхати на зустріч амігосам через Романів, Звенигород, Шоломию і їхати до Львова. Виїхали десь коло 15:00 з під замку.

Трохи польових доріг, пита в місцевих як проїхати через ліс на Селиська або Романів, ніхто не знає. Спрямовуть нас, але щось мені підказує що не туди. Мапа та інтуіція змушують мене не слухати цих людей, а робити як вважаю правельним. І ніби не прогадав. Їдемо як потрібно.

Недарма люди не знають, бо не їздять тими дорогами. А дорогами то важко назвати. Там було десь 8 км напрямку, по якому не дуже то і поїдеш. Доречі села там і хутори настільки глухі, що аж сумніви беруть чи то 30 км від Львова чи ні. Мені особисто село Селиська нагадало типове карпатське село як Лавочне, Скотарське, Нижні Ворота і т.д. Ще одна ознака глухості більшої частини нашого маршруту це мала наявність сміття. Лише околиці великих сіл і міст були зсамічені, а так всюди чистота.

В Романові проїжджали коло клюбу, з якого доносилась російська попса, а місцеві пацани кричали "Яка година?" і "Спустило колесо", смішні вони. У селі Коцурів бабця дозволила набрати води з криниці і дуже дивувалась, по-перше що ми одружені, бо казала що Оксана виглядає на 15, а по-друге, як ми відпочиваємо катаючись. Порадила їхати через Звенигород.

Летимо на Звенигород по дорозі піджераєм чоколяду. Тут моя інтуіція мене підвела і ми проскочили поворот. Я бачив що щось не те, але не звернув уваги, так ми докотились до Водників, де вибрались на трасу. Трафік на трасі не приємний, дуже багато машин, добре що є якась обочина. Моя кохана дивувала мене своєю витривалістю, на непогані підйоми залітала зі швидкістю 30 км/год та і взагалі майже постійно тримали не меньше 25.

19:00, табличка Львів. Приємно. Зелена, центр, магазин. Дзвінок від тих з якими ми так і не зустрілись. "Де ви є? Ми їдемо маршруткою зі Свіржа можемо вас підібрати". Я посміявся і сказав, шо ми вже вдома, а їх 9 чоловік і 9 роверів в маршрутці :)))). Додому попали о 19:45

Outro
В наш час багато подружніх пар дуже мало спілкуються один з одним. І мова йде про спілкування якісне, тобто один на один, без третіх джерел. Є десь статистика що середньо – статистичне українське подружжя вдень має всього – навсього 8 хв. якісного спілкування. Ці вихідні були просто чудові. НЕ важливо скільки ми проїхали, що ми побачили, а важливо те що ми провели ці два дні вдвох, і це вже було приємно, корисно, цікаво. Маршрут, складніший ніж легкий, але легший ніж сердній :). Тут було все, асфальт, грунтовки, болото, підйоми, спуски, поля, ліси, цікаві об'єкти.
Так хочеться далі в дорогу.

Для любителів статистики
Кількість днів – 2 дні;
Загальна відстань – 125,67 км;
Час в дорозі – 10:32:10 год;
Середня швидкість – 11,9 км/год;
Максимальна швидкість – 53,0 км/год;