Спогади
матрасника

Камянець-Подільский

 "Шось мудре…"

Світлини

Держи дистанцію 1,5 м

Такими словами нас провів шлагбаум Чернівецької автостанції. А тепер по порядку.

Недільний ранок, я тягнуся в своєму ліжку, а…. стоп ліжко не моє. Точно ми ж і Чернівцях. Файно :)
Підйом плотний сніданок, і ми вилазимо на двір. Сонце світит і не хмаринки. Нам на автовокзал. Пересікаємо парк, залазимо в тролейбус. До речі система купівлі квитків в Чернівецьких тролейбусах цікава. Хочете взнати яка, поїдьте подивіться. Приїздимо на автовокзал. Йдемо в касу.

Взагалі в Чернівцях живе багато людей різних національностей. Більшість російськомовні, є румуни і молдавани. Але чому касирка на автовокзалі не знала навіть російської толком, і мене ледве зрозуміла? Вона говорила такою ламаною російською, що я дивувався. Нас в Чопі, на самому кордоні України, Угорщини і Словакії, розуміли набагато краще. Одним словом, квитка на Хотин я з неї не зміг витягнути. Та і коли я хотів купити квиток на Кам'янець – Подільський, вона тричі мене перепитала "на Франківськ?". Що ж тут скажеш, пані явно не професіонал своєї справи.

За 20 хвилин ми вже їхали в КамПод. Ким ти себе почуваєш коли ти єдиний хто заплатив за проїзд в касі, а всі платили водієві, ще й на 5 грн. менше. Ось так ми летіли Крізь Буковину, і заїхали на Подільщину.

 Кілометри на вказівниках стікали, і ось ми пересікаємо каньйон Смотрича. Це вражає. Виходимо на автовокзалі, розпитуємо дорогу і топаємо в сторону фортеці. По дорозі є парк з чудовим фонтаном :).

Замковий міст це щось. Дуже гарні краєвиди. Каньйон Смотрича знову вражає. Такий широкий каньйон, і така маленька ріка. В каньйоні своє життя, свої хати, свої дороги, свої мости. Відвісні стіни, по яких стікають водоспади, густа зелень. Це дуже вражає.

 Фотосесія і йдемо далі. Стара частина міста, це зовсім інший світ. Старі костели, ратуша, вулички. Чим ближче до фортеці тим більше люду. Можна почути різноманітні мови, а отже місце популярне для іноземців.

 Фортеця популярна для фотосесій весільних пар. Фотографи та оператори буквально розганяють туристів, які знимкуються на фоні фортеці. Ми теж познимкувались, а потім я прикинувся Робін Гудом.

 Для початку ми вирішили обійти фортецю кругом. Мені дуже подобається вигляд гострих дахів башт та флюгери, от ми їх і оглядали зі всіх боків. А взагалі луги навколо фортеці дуже вже мальовничі, важко відірватись. Запах трави так і косить з ніг, щоб прилягти і полюбуватись мурами. Йдемо в середину.

 

 По 8 грн. за квиток і ми вже в середині. Стара криниця дуже кльова. Взагалі в таких фортецях криниця є одним з найбільш стратегічних об'єктів, адже якщо не буде води то і не буде життя.

 Я знову прикидаюсь Робін Гудом, і потім ми швиденько оббігаємо багато чисельні кімнатки та коридори.

Взагалі фортеця виглядає доглянутою і це приємно. Шкода що тільки деякі з них такі доглянуті.
Час вже піджимає, тому ми прямуємо назад на вокзал. По дорозі перехоплюємо піцу і біжимо далі. На автовокзалі найближча маршрутка до Хмельницького більше ніж за годину. Йдемо на залізничний вокзал. Дуже хамовита і неприємна пані в касі фуркнула що найближчий потяг за 2 години. Хороша ідея, щоб коло кожної каси була червона і зелена кніпка, і кожен клієнт міг би натискати її щоб псувати чи покращувати карму касирці. Їдемо автобусом.

 Система продажу квитків на автобус до Хмельницька також дуже цікава. Прохідний автобус Чернівці – Хмельницький, на 40 місць, підбирає всіх, якщо ж квитків було продано більше вони знімають газельки з міських рейсів і посилають на Хмельницький. В будь-якому випадку всі чекають автобуса, і газелька не поїде раніше, навіть якщо квитків було продано достатньо і на автобус і на газельку ще до приїзду автобуса. Політ геніальної логістичної думки.

За 2 години, старенький Мерседес 83 року виробництва завіз нас в Хмельницький. Йдемо в касу. Цій касирці я б натиснув зелену кніпку. Ми без проблем беремо квитки на потяг Київ – Ужгород, до якого лишалось 30 хв. Жеремо по хотдогу. Хмельницьким хотдогам мінус.

На пероні було трохи люду, і ось наш потяг. Шукаємо наш щасливий 13-тий вагон. І завантажуємось. На пероні зустріли Харківських вело туристів, передав привіт від Львівських.

Ось ми і їдемо, і їмо деруни з грибочками!, які нам загорнула Юля :). Деруни були смачнючі.

Тут я зрозумів, що дорога додому це дуже приємно. Я зрозумів, що люблю стук залізничних коліс. Файно.
Трішки сну і ось наша зупинка. Львів. 2:30 ночі. І ми гордо чимчикуємо домів. Лягаємо спати. Приємна була подорож.

З.І. Провідничці нашого вагону, зелену кніпку ше рано ставити, наразі тільки червону. Мигера ще та.