Спогади
матрасника

Бескид – 2007

 Іntro

Світлини

Перегони. Згідно з Вікіпедією це змагання на швидкість, в яких учасники намагаються виконати завдання за найкоротший проміжок часу. В основному це подолання певної дистанці.

Якось, 9 вересня, випала мені можливість взяти участь у перегонах. Мало того у перегонах гірських та ще й на ровері.

Хто ми, і хто є поміж нами…

Отже, перегони… Чи варто брати участь? Я знаю хто буде брати участь, і знаю що ці лдюи набагато сильніші в плані фізичної підготовки. Але мені не потрібні призи, або ще чогось. Моя мета, змагатись зі самим собою, а місце на фініші це не важливо.

Взагалі перегони показали, що дуже корисно і файно побути один на один із самим собою. В голову лізли неймовірні думки. Коли ти сам на вершині, під дощем, вітер, не знаєш де йти, це якось не лякає а показує хто ти і що ти.

Коли вкручуєш по мокрому асфальті і коли дивишся не на дорогу а донизу і бачиш себе на асфальті це таке суперове відчуття. В такі моменти в тебе не має жодних турбот, проблем і інших будених подій. Тільки одна мета, і в неї такий приорітет що ти все готовий послати десь далеко і хай весь світ почекє, бо в тебе є доргоа, є напрямок і є мета.

А яке шалене задоволення приносит така дитяча дурнувата звичка як пронестись на високій швидкості крізь калабаню, повипльовувати з писка багно і гнати до наступної, глибшої, більшої, бруднішої.

А яке смачне пиво після 65 км по карпатському, екологічно чистому багні. Про сон я взагалі мовчу. Любе немовля позаздрить.

Спогади це щось. Пишу ці стрічки через 2 місяці а таке відчуття що це було минулих вихідних, такі яскраві спогади.

Ну що ж вперед за орденами…

Отже змагання в суботу, прогнози погоди не обіцяють ніц файного а тіко море вологи, а так як це Карпати то відповідно і море болота. З великим любовом і акуратністю налаштовую свого роверка, чистю всі вузли і агрегати, змащюю ланцюг, одним словом готуюсь майже як в якійсь конюшні формули 1. Після того як кінь готовий підготував всі причандалля і саме голове канапкти :). Пораніше ліг спати, заснув.

Отже підйом. На дворі волого, значить прогнози нарахунок дошів справджуються. Одяг спеціально взяв такий щоб не було спекотно, але спеціально для того щоб не змокнути взяв куртку і штани які хоч і не дихають зате не промокають…. І правильно зробив :)

Прилетів на вокзал, зразу помітив багато роверистів з блиском в очах, підїхав і привітався зі всіма. Потім всі дружно завантажились до того страшного звіра шо повзе крізь поля гори і тунелі.

В електричці як завжди тринділи про шось і Андрій ощсливив всіх футболками. Підїхали до Славська. Як тільк вигрузились зразу зустрілись з тернопільськими шприхалями, потім вділись і покотили на старт, де нас чекав Іван з Франківська. По дорозі ГАЗ-66 щиро і щедро обляв мене водов з велитенської калабані.

Остатні приготування, збереження миті у вічній памяті флеш карток, спалахи камер, папарацці, оплески……і сумніви в моїй голові “Мо варто надіти окуляри? А якось буде”

Отже всі стоять на старті і чекають пострілу стартового пістолета, але його не було, бо й не мало бути…:)

Старт… І всі як рвануть, бляха муха аж не очікував… І тут я пожалкував що не надів окулярів, бо болото і вода з коліс тих хто попереду попадало мені в очі, а хто носить контактні лінзи зрозуміє що це таке коли щось попадає в око. Одним словом я зразу відстав, бо був вибір їхати або першим, або з заплющеними очима…

Ну це для мене не страшно бо я в принципі цього і очікував. Взагалі, коли їдеш сам по дорозі по болоті, по асфальті в дощ і т.д., то це якось наштовхує на певні думки. Мені здається я зрозумів чому Любко не зважає на застереження і все таки ходить часом сам в гори. В такі моменти є про що подумати і всі думки йдуть з іншого русла і в іншому напрямку ніж зазвичай.

Повернемся до перегонів… Пролетіли Славськ, Волосянку, і вже почався підьом на перший перевал. Хоча в мене і були роздруковані і заламіновані фотки з орієнтирами, але місцями я орієнтувався лише за допомогою слідів по болоті. Але коли видерся на перший перевал то почався ну дуже сильний дощ і вітер і всі сліди змило, ось тут я і не знав де їхати.

Вирішив передзвонити до Глобального на що він сказав фразу, до якої я сам чомусь не догадався. “Ідь до низу там буде село…” Ну щож поїхали…

Таких говніщ я ше не вєдів…

То було щось, я ледве звідти виліз, а уазік яки сунув на пузі десь так і лишиався на пузі.

Одним словом вїхав я в село , їду собі так класно, відносно швидко, доречі помітив що якщо на ровері зі злою гумою на великій швидкості пролітати глибокі калабані то вода піднімається дуже швидко і під дуже великим кутом, одним словом ефектно, шкода шо мене ніхто не зазняв.

Щось знов на хфілософію потєгнуло….Значить їду собі по селі так клово гепаю по калабухах і тут мені на зустріч два роверисти. Йолкі-палкі я шо не туди їду….Е нє виявилось що вони не туди. А саме найгірше що на дворі ні дущі щоб заптати. Аж через кілометр побачили якусь молодицю котру і спитали, а вона зацікавилась нами…. певно хтіла якогось козака собі лишити, але нам не до молодиць, в нас перегони.

Виїхали на асфальт і дававй вкручувати, а потім вирішили тормознути і перекусити по снікерсу… І поки ми гальмували–снікерсували нас наздогнала Уляна 8), ото кобіта….

Ну що ж тепер нас четверо, їдем. Поки вкручівали по асфальті то знову розтягнулися, особливо коли піднімались на перевал по асфальтовому серпантину.

Оце був ефектний спуск на якому, якийсь мужик з комплексом неповноцінності вирішив зі мною позмагатись. Чому з комплексом бо він був на ниві, і дуже тішився з того що я його не перегнав.

Ось і він, міст-чекпоінт. Хфоткаємся, і впірйод. Добре що хоч позначки кілометражу на фотках-підказках співпадають з показами одометра.

І ось нарешті останій великий підйом на вінець наших перегонів хребет Бескид. по дорозі їдемо, троха йдемо. Пропускаємо на переїзді потяг і бачимо як ходять рельси…

Далі троха йдемо, тоха їдемо, хфоткаємось, говоримо, одним словом ніби і не змагання. А Уляна відстала.

Поки йшли, їхали, пробирались через багно, шприхалі чомусь відстали, верніше я йшов першим і не помітив як вони зникли, чекав, чекав , а потім пішов. Троха фоткав, так дійшов до вершини, до остатньої верхньої токи, і фактично до основної нашо цілі, на хребет Бескид.

Тут думаю почекаю шпрахалів і приговорю канапку. Поки я її смачно і жадібно приговорював, мене догнали шприхалі, і Уляна в тому числі, ото кубіта дає. І почався шалений спуск. Тут шприхалям було тєжко, на тих вібряках, в мене слава богу відмовили лише задні гальма.

Одним словом вони відстали а я шалено крутив педалі, і лапав багно писком.

Село, вокзал, фініш, весь брудний мене фоткають, але довольний і повний емоцій.

Було файно. Зайняв восьме місце але це не головне, для себе я був першим, бо боровся зі своєю ліню, яку успішно переміг.